Пам'яті мами...
Доріжку білу на зорі ти розстеляєш, мамо,
На чисту, не затоптану людиною росу.
Ти вишиваєш доленьку, що посивіла рано...
Та смуток непомітно вабить неземну красу...
Тут знайдеться біда. А також намалюєш радість.
Ні, навіть і не спробуєш відкинути печаль...
Навіщо викликать у нещасливих тую заздрість?
Ти кажеш, що повинен малюватися і жаль...
Пливе краса по білому нитками так грайливо!
Дивись, матусю, сонце повертається до нас!
Цей промінь зігріває душу лагідно, дбайливо...
І невідчутно, що тривогу вишивати час...
Не залишай на полотні недоброго багато.
Нехай сховається на ньому все, що так болить...
Матусю, краще намалюй собі щасливе свято!
І не важливо, що від праці вже рука тремтить...
В майбутньому ця вишиваночка зі мною буде...
Коли ридать захочеться, до серця пригорну.
Цей візерунок рук, що вишивали не забуде...
Ні цю росу, котра вмиває нас, ні цю весну!
1 грудня 2021